|
 |
|
Латинська Америка після Чавеса: прогнози і перспективи
08.04.2013р.
Ковальова О. І.,
к. політ. н.,
с. н. с. відділу трансатлантичних досліджень
Смерть президента Боліварійської Республіки Венесуели Уго Чавеса, про яку було сповіщено 5 березня 2013 р., не була зовсім несподіваною – оскільки, як відомо, він впродовж 20 місяців боровся з тяжкою онкологічною хворобою, пройшов кілька курсів лікування і переніс чотири операції. Попри це, звістка про його смерть викликала значний резонанс у міжнародній спільноті. Переважна більшість світових ЗМІ приділила увагу цій події, продемонструвавши, що всіх цікавить коли, де і як він помер, а також хто стане наступним президентом і як це вплине на ситуацію в країні та в Латинській Америці.
Такий прояв зацікавленості свідчить про те, що Венесуела спромоглась стати активним і доволі впливовим актором міжнародних відносин на регіональному та глобальному рівнях. У. Чавес, який обіймав посаду президента впродовж 14 років, став своєрідним міжнародним «брендом» своєї країни. До його приходу до влади в 1998 р. світ мало що знав про Венесуелу – тому важливість його внеску в історію цієї країни неможливо применшити. Освітлюючи подію, кожне більш-менш серйозне періодичне видання світу (в тому числі й українські) надало оцінку особистості Чавеса та його діяльності.
На жаль, далеко не всі оцінки відрізняються об’єктивністю – або через політичну заангажованість, або через брак інформації та недостатнє розуміння венесуельських і латиноамериканських реалій.
У поданій науковій розвідці намагатимемось проаналізувати поточну політичну ситуацію та спрогнозувати імовірні варіанти розвитку подій у Венесуелі й у Латинській Америці в цілому.
* * *
7 жовтня 2012 р. У. Чавес вчетверте поспіль переміг на президентських виборах, випередивши свого основного суперника – опозиційного кандидата Енріке Капрілеса Радонскі більше, ніж на 10% (приблизно на 1,3 млн. голосів). Однак уже на початку грудня 2012 р. він повідомив громадянам про початок чергового етапу свого лікування на Кубі, назвавши віцепрезидента Ніколаса Мадуро людиною, якій би довірив продовжити свою справу, у разі якщо не зможе продовжити виконання президентських повноважень. Згодом у зв’язку з погіршенням стану здоров’я У. Чавес не зміг пройти інаугурацію, призначену на 10 січня, яку за рішенням Національної Асамблеї було відкладено на невизначений період до його достатнього одужання.
За весь час лікування з початку грудня і до середини лютого У. Чавес не з’являвся на людях, що спровокувало появу численних чуток стосовно стану його здоров’я та заяви опозиції щодо сумнівів у його спроможності надалі керувати державою. 15 лютого соратниками У. Чавеса були оприлюднені його фотографії, зроблені після операції, а 18 лютого на його сторінці у Твіттері з’явилось повідомлення про повернення до Венесуели. В кінці лютого світ сколихнув скандал, пов’язаний із заявою колишнього представника Панами в Організації Американських Держав Г. Кочеса (незадовго до цього звільненого з посади через несанкціоновані панамським урядом негативні висловлювання на адресу венесуельського режиму) про наявну в нього інформацію про те, що У. Чавес 30 грудня 2012 р. переніс смерть мозку, але після того ще тривалий час залишався підключеним до апарату штучного дихання.
МЗС Венесуели спростував цю інформацію, отримавши офіційні вибачення з боку керівництва Панами. Однак невдовзі потому було оголошено про значне погіршення стану У. Чавеса, а 5 березня Н. Мадуро повідомив про його смерть.
Численні політики і експерти висловлюють сумніви стосовно достовірності оголошеної дати смерті президента. Це питання вже було озвучене згаданим опозиційним лідером Е. Капрілесом, і немає сумнівів, що воно буде ще неодноразово підніматись опозицією з метою підриву авторитету партії влади. На нашу думку, якщо буде доведено, що У. Чавес помер на Кубі, це може завдати значної шкоди авторитету кубинської медицини, яка користується особливою повагою в Латинській Америці, в тому числі, обмежити можливість використання праці кубинських медиків у Венесуелі та інших країнах регіону, що наразі є однією з основних «експортних статей» кубинської економіки (зараз у Венесуелі працює понад 20 тис. кубинських лікарів).
Крім того, це може налаштувати венесуельську громадськість проти продовження надання «Острову свободи» фінансової та матеріальної допомоги, яка з початку 2000-х рр. обернулась на основне джерело доходів кубинського бюджету – а це, в свою чергу, може призвести до падіння діючого політичного режиму.
З свого боку, Н. Мадуро звинуватив у хворобі та смерті У. Чавеса спецслужби Сполучених Штатів. Він, як і деякі інші політики, висловлює підозри стосовно того, що майже одночасне діагностування як мінімум в шістьох «лівих» латиноамериканських президентів онкологічної хвороби не може бути простим збігом. Електронний ресурс WikiLeaks оприлюднив документи, які підтверджують наявність у певних структур США намірів щодо усунення У. Чавеса. В принципі, хоча версія навмисного зараження і не здається вірогідною, взагалі, існують свідчення на користь того, що за часів Другої світової війни нацистами проводились подібні досліди; крім того, кілька років тому мав місце міжнародний скандал, пов’язаний зі звинуваченнями у проведенні подібних дослідах на людях лікаря Корнеліуса П. Роадса, який працював на Інститут Рокфелера у Пуерто-Ріко у 1930-і рр. Однак, хоча Н. Мадуро запевняє, що має докази, які підтверджують навмисне зараження У. Чавеса – поки що він не оприлюднив жодного з них.
Чому обставини смерті У. Чавеса привертають таку увагу міжнародної спільноти? Річ у тім, що в новітній історії налічуються одиниці настільки ж харизматичних лідерів, вплив яких поширюється не лише на суспільства їхніх власних країн, але й за їхніми межами. В Латинській Америці впродовж ХХ ст. лише четверо політиків за масштабами свого впливу спромоглись «подолати» державні кордони і здобути підтримку в інших країнах регіону: лідер Аргентини Хуан Перон, Бразилії – Жетуліо Варгас, а також Куби – Че Гевара і Фідель Кастро, а на початку ХХІ ст. – Венесуели У. Чавес. Тому, на думку багатьох експертів, в тому числі А. Гроппо (декана факультету політики та міжнародних відносин Католицького університету Кордоби, Аргентина), зникнення такого харизматичного лідера регіонального масштабу є надзвичайно важливою віхою в історії регіону [1].
Обставини життя У. Чавеса та його особистість також завжди були в центрі уваги сучасників, про нього ще за життя було написано чимало книг, багато дослідників намагались зрозуміти сутність його «феномену».
Вперше світ почув про підполковника У. Чавеса у 1992 р., коли він очолив державний переворот, спрямований на усунення від влади тогочасного корумпованого президента Карлоса Андреса Переса. Переворот завершився невдачею, і У. Чавес був засуджений до тюремного ув’язнення, але вже у 1994 р. завдяки масовим зверненням громадян був звільнений за рішенням нового президента Рафаеля Кальдера, та вийшов на волю популярним політиком. Він спромігся за наступні чотири роки досягти масової суспільної підтримки і перемогти на президентських виборах 1998 р., в яких взяв участь як лідер заснованого ним у 1997 р. Руху П’ятої Республіки (у 2006 р. трансформована на Об’єднану соціалістичну партію Венесуели – ОСПВ), набравши в першому ж турі абсолютну більшість голосів (56,5%). Прийшовши до влади, він ініціював прийняття у 1999 р. нової Конституції, в якій було закріплено курс на здійснення «Боліварійської революції» а також подовжено термін повноважень президента до 6 років з можливістю однократного переобрання. У 2009 р. на референдумі була ухвалена поправка до Конституції, яка зняла обмеження на кількість переобрань на всі виборні посади – що зробило можливим переобрання У. Чавеса на президентську посаду в кінці 2012 р.
Політичною ідеологією уряду У. Чавеса став «боліваризм», заснований, головним чином, на ідеях лідерів Війн за незалежність початку ХІХ ст. – передусім, «Визвольника» Симона Болівара, який боровся за звільнення країн регіону від домінування Іспанії. У. Чавес ще під час навчання у Військовій Академії захопився цими ідеями, й у 1982 р. заснував Революційний Боліварійський Рух 200 (на честь 200-річчя з часу смерті С. Болівара), присягнувши зі своїми соратниками реформувати венесуельську армію та почати боротьбу за реформування влади в усій країні. Головною метою «боліваризму» У. Чавеса, відповідно, стало звільнення регіону від економічної й політичної залежності від США. «Боліваризм», який став свого роду синтезом ліберальних і християнських цінностей та марксистських постулатів, був закріплений у Конституції 1999 р. в якості офіційної державної ідеології. Її практичним втіленням стала державна стратегія «Боліварійської революції», одним з основних завдань якої є побудова у Венесуелі суспільства «соціалізму ХХІ століття».
У зовнішній політиці уряду У.Чавеса прийнято розрізняти два етапи. Перший – з 1999 до 2004 р. – коли він у зовнішній політиці намагався слідувати основним векторам курсу попередніх урядів. Концепція цього етапу зводилась до пошуку шляхів реалізації збалансованої зовнішньої політики країни при її активній участі в інтеграційних процесах в регіоні. Другий етап був безпосередньо пов’язаний зі зростанням світових цін на нафту, що дозволило його уряду здійснювати більш активну зовнішню політику не лише в Латинській Америці, але й за її межами; його початок прийнято датувати приблизно листопадом 2004 р. – відколи основною метою зовнішньої політики став «експорт» «Боліварійської Революції» до інших країн Латинської Америки [2]. Саме у регіональній політиці досягнення У. Чавеса були найбільшими. Він спромігся фактично стати негласним лідером регіону. Одним із доказів його особливої ваги стала присутність на його похороні всіх латиноамериканських лідерів – як «соратників», так і політичних опонентів (крім невизнаного ним президента Парагваю).
Однією з головних перемог в царині регіональної політики стало блокування американського проекту Зони вільної торгівлі Америк (ЗВТА), коли в грудні 2005 р. Венесуела разом із Бразилією, Аргентиною, Уругваєм і Парагваєм – «п’ятьма мушкетерами», як висловився У. Чавес – ветували її впровадження.
Особливою заслугою У. Чавеса було повернення Куби до активної участі у політичних і економічних процесах у Західній півкулі – чим він значною мірою завадив втіленню планів США з економічної ізоляції та подальшої ліквідації кубинського правлячого режиму. У жовтні 2000 р. він вперше відвідав Кубу і встановив тісні зв’язки з її керівництвом, домовився про постачання венесуельської нафти за пільговими тарифами. А в 2009 р. спромігся об’єднати латиноамериканські уряди в межах Організації Американських Держав (ОАД) для скасування рішення 1962 р. про виключення Куби з її складу (хоча пізніше керівництво «Острову свободи» відмовилось повернутись до цієї організації).
Він був основним ініціатором і рушієм політичної регіональної інтеграції. У 2004 р. разом з кубинським урядом У. Чавес заснував об’єднання АЛБА – Боліварійську альтернативу для Народів Нашої Америки (з 2006 р. – Боліварійський Альянс для Народів Нашої Америки – Угода про торгівлю між народами), до якого згодом приєднались Болівія, Нікарагуа, Сент-Вінсент та Гренадіни, Домініка, Антигуа та Барбуда, Еквадор та Гондурас (вийшов у січні 2010 р. після державного перевороту). Основою цього об’єднання стала Угода з енергетичного співробітництва ПетроКарібе, зобов’язавшись постачати венесуельську нафту країнам-учасницям на взаємовигідних пільгових умовах. Крім держав АЛБА до цієї угоди приєднались також деякі інші держави Карибського регіону. За умовами угоди країни мають купувати до 185 тис. барелів нафти на день, при цьому оплата може здійснюватись впродовж 17 – 25 років зі зниженням виплати за відсотками до 1% якщо ціна перевищить 40 доларів за барель; до того ж Венесуела дозволяє надавати частину оплати у формі товарів чи послуг (бананів, рису, цукру; медичних, освітніх послуг тощо).
Крім того, У. Чавесу належала ініціатива зі створення Співдружності латиноамериканських і карибських держав (СЕЛАК), яка сформувалась у 2010 р. на основі Групи Ріо-де-Жанейро та Самітів латиноамериканських і карибських держав з інтеграції й розвитку; до складу цієї організації увійшли всі держави Західної півкулі, за винятком США і Канади. Також венесуельський президент став одним із фундаторів Союзу Південноамериканських Націй (УНАСУР), який об’єднав всі 12 держав південноамериканського континенту.
У. Чавес, якого опозиція і західні політики звинувачували у авторитарному стилі керування, та який сам свого часу стояв на чолі державного перевороту, дуже негативно до неконституційного відсторонення від влади демократично обраних урядів. Він був одним з ініціаторів виключення зі складу ОАД Гондурасу, в якому відбувся військовий переворот. У 2012 р. він різко засудив незаконний імпічмент президенту Парагваю, охарактеризувавши його як державний заколот, і наполіг на виключенні цієї держави зі складу МЕРКОСУР та УНАСУР. Крім того, він різко засудив спроби державних переворотів, які мали місце у Болівії (у 2008 р.) та в Еквадорі (у 2010 р.).
Таким чином, зі смертю У. Чавеса Латинська Америка втратила неформального регіонального лідера. Хто би не став наступним президентом Венесуели – Н. Мадуро чи Е. Капрілес – жоден з них навряд чи зможе замінити У. Чавеса в цій якості, оскільки вони не мають ані його харизми, ані його авторитету серед інших лідерів регіону. Більше того, жоден з-поміж останніх так само не має подібної харизми і політичної ваги ані в регіоні, ані на міжнародній арені. На думку експерту з латиноамериканської політики іспанського Королівського інституту Елькано К. Маламуда, єдиний хто з чинних латиноамериканських президентів міг би спромогтися досягнути значного впливу – це кубинський лідер Рауль Кастро, однак він надто заклопотаний реформами у власній країні. Крім того, він нещодавно оголосив, що з огляду на вік та стан здоров’я не планує довго залишатись при владі. Деякі інші політичні оглядачі припускають, що лідером регіону міг би стати президент Еквадору Рафаель Корреа, однак його держава – одна з найменших і найбідніших у Південній Америці, вона, хоча і є членом ОПЕК, не відіграє такої ролі, як Венесуела, на регіональному і світовому нафтовому ринку. Тому, на наш погляд, є більш імовірним, що ініціативу в регіональних проектах – передусім, в УНАСУР, МЕРКОСУР та в СЕЛАК – намагатиметься взяти на себе Бразилія як найпотужніша держава регіону.
* * *
У. Чавес, безумовно, був дуже неоднозначною і дуже харизматичною особистістю. Хоча він справляв враження «простого хлопця з народу», насправді впродовж всього життя він багато часу й уваги приділяв навчанню, і здобув якісну освіту: закінчив ліцей, Військову академію, низку спеціальних військових курсів (з відзнакою), у тому числі, курси для вищого командного складу, крім того, навчався в магістратурі за спеціальністю «політичні науки» в Університеті Симона Болівара (Каракас).
Все життя намагався походити на своїх «героїв»: Симона Болівара, Че Гевару, Фіделя Кастро, Хуана Перона, порівнював себе з Дон Кіхотом і навіть з Ісусом Христом. Емоційний, енергійний, ініціативний, амбіційний, епатажний, романтичний, щедрий, послідовний у своїх поглядах – і водночас часто ірраціональний і непередбачуваний у своїх вчинках – він був досить вправним дотепним оратором (хоча його стиль і не був вишуканим, але він вмів утримувати увагу своїх прихильників впродовж декількох годин, що регулярно демонстрував у своїх власних регулярних програмах на телебаченні «Алло, президенте»), та умілим організатором (спромігся об’єднати і утримувати тривалий час під своїм впливом не лише однопартійців, але й лідерів інших держав регіону). До цього ще додайте військову виправку і революційне минуле – і отримаєте романтизований портрет справжнього харизматичного латиноамериканського «каудільйо».
Після його смерті бажаючі проститись з ним вишикувались у багатомільйонну чергу. На чому заснована така популярність У. Чавеса?
Багато хто з його прихильників запевняє, що він був першим в історії Венесуели президентом, який «почав думати про бідних». На момент його приходу до влади більше половини населення країни жило за межею бідності, при цьому половина з них – у злиднях. У. Чавес, який народився у родині вчителів і зростав у маленькому бідному містечку, ставши президентом не забув про своє походження. З 2000 р. він розпочав втілення стратегії соціального захисту «Плану Болівар 2000», який складався з понад 20 програм – передусім, у галузях освіти, охорони здоров’я і житлового забезпечення. В результаті до 2010 р. рівень бідності скоротився до 27% (більше, ніж на 50%), а крайньої бідності – до 7% (на 75%), при цьому рівень безробіття знизився з 14,5 (1999 р.) до 6%.
З 2011 р. була запущена програма із забезпечення населення житлом «Велика житлова місія Венесуели», в межах якої заплановано впродовж семи років збудувати 2 млн. осель по всій державі, паралельно освоюючи малозаселені перспективні території; з середини минулого року ця програма повністю фінансується державою, завдяки ній житло вже отримали майже 400 тисяч сімей в різних регіонах. Крім того, У. Чавес, який сам мав хист до навчання, одним з головних завдань свого уряду вважав забезпечення населення рівним доступом до освіти. За роки його президентства початкова і середня освіта стали обов’язковими і гарантованими державою, а загальна кількість неписьменних в країні зменшилась з 7,5% у 2000 р. до 4,8% у 2010 р. (причому переважну більшість з неписьменних складають люди середнього і похилого віку, в той час, як понад 97% дітей шкільного віку і 100% молоді), що є одним з найкращих показників серед країн регіону.
Різні аналітичні центри відзначають, що популярність У. Чавеса у 50% населення Венесуели завжди залишалась стабільною впродовж усіх років його правління і суттєво не збільшився через його хворобу і смерть. Пояснюється це тим, що якраз половина населення Венесуели і відчула на собі позитивний ефект політики У.Чавеса. Він дав бідним громадянам країни надію на те, що вони зможуть жити краще, відчуття, що вони можуть брати участь у тих змінах, які відбуваються в країні, впливати на них – можливість, якої вони завжди були позбавлені через значну соціальну диференціацію та елітарність влади. Тому не дивно, що під час державного перевороту 2002 р. масові народні протести змусили заколотників повернути його до влади.
Однак не всі у Венесуелі та за її межами підтримували політику У. Чавеса. Як відзначено у присвяченій його пам’яті редакційній статті служби новин «Бі-Бі-Сі», У. Чавес був «настільки ж обожнюваний, наскільки ненависний. Революційний герой для послідовників та популістський лідер для критиків» [3].
Багато хто з аналітиків та оглядачів вбачає особливий символізм у тому, що дата смерті У. Чавеса співпала з 60-річчям із дня смерті радянського керівника Йосипа Сталіна. Зокрема, порівнюючи цих двох авторитарних лідерів, опоненти венесуельського президента передрікають, що він так само, як і Сталін, недовго залишатиметься героєм свого народу.
Венесуельська опозиція критикувала У. Чавеса, в першу чергу, за націоналізацію земель та підприємств, розбазарювання значних коштів, отриманих від продажу нафти, на потреби бідних та на допомогу сусіднім державам, а також за популізм у внутрішній політиці, антиамериканську риторику та тісні зв’язки з кубинським комуністичним режимом, з урядами Ірану та Білорусі. Опозиціонери наголошували, що за період правління У. Чавеса збільшилась нестабільність у країні – значно зріс рівень інфляції, а також більше ніж вдвічі збільшилась кількість злочинів, зробивши Венесуелу однією з найнебезпечніших країн регіону.
Також венесуельська опозиція запевняла світову спільноту в обмеженні в країні свободи слова – хоча при цьому піддавала У. Чавеса та його політику жорсткій критиці на шпальтах численних венесуельських видань та з телевізійних екранів. А західні політики, визначаючи венесуельського президента як тирана, не зважали на відсутність в країні політичних в’язнів та функціонування значної кількості опозиційних партій та пов’язаних з ними мас-медіа; крім того, наголошуючи на високому рівні криміналізації Венесуели, забували порівнювати його з відповідним рівнем у Мексиці, Колумбії, Гватемалі, Бразилії тощо – в яких навіть за офіційними показниками він є значно вищим.
Однак чи не найбільше критикували У. Чавеса латиноамериканські «старі ліві», передусім його кубинські соратники. Вони вбачали забагато популізму в його риториці та визначали його як «соціаліста з великими кишенями» – наголошуючи, що його політика, хоча зовні і виглядала як зорієнтована на незахищені верстви населення, насправді була більшою мірою вигідною заможним верствам. Вона не передбачала здійснення радикальних реформ, які б змінили характер розподілу прибутків у суспільстві, внаслідок чого збереглась така ж значна соціальна диференціація, як і на початку його правління. Тобто, хоча економічне становище багатьох бідних сімей дещо покращилось, їхні соціальні позиції не усталились.
Зокрема, мексиканський соціолог Гейнц Дитріх Стефан – автор наукової концепції «Соціалізму ХІХ століття» (обґрунтованої ним у однойменній монографії у 1996 р.), який тісно співпрацював з венесуельським урядом, у серпні 2011 р. оголосив про свій остаточний розрив із У. Чавесом, аргументуючи це тим, що, він побудував «хитку хижу на фундаменті, закладеному для хмарочосу» – замість того, щоби скористатись своїми можливостями і побудувати реальний соціалізм [4].
Насправді уряд У. Чавеса зробив ставку на видобуток нафти і торгівлю нею замість рівномірного розвитку всіх галузей економіки країни та їхньої модернізації. Всі соціальні програми фінансувались винятково за «нафтодолари». Іншими словами, економіці Венесуели властива так звана «голландська хвороба»: надмірна залежність від обсягів видобутку нафти та, відповідно, від коливання світових цін на нафту і нафтопродукти. Насправді така ситуація склалась ще задовго до приходу У. Чавеса до влади – у 1920-і рр., однак він нічого суттєвого не зробив, щоби змінити стан речей. Деякі експерти зазначають, що в останні роки його правління вади венесуельської економічної моделі почали загострюватись, і лише його хвороба в певному сенсі відтермінувала соціально-політичну кризу в країні.
Також як венесуельська опозиція, так і «старі ліві» критикували У. Чавеса за подвійні стандарти у відносинах зі Сполученими Штатами: попри різку антиамериканську риторику він продовжував підтримувати доволі тісні економічні зв’язки зі США.
* * *
Зараз значна увага у всьому світі прикута до венесуельської передвиборчої кампанії, оскільки від результату виборів залежить майбутнє не лише цієї країни. Зокрема, Гал Луфт (співдиректор Інституту аналізу глобальної безпеки та старший радник Ради енергетичної безпеки США) зазначає, що світові ціни на нафту визначаться лише після того, як стане зрозумілим, хто саме прийде до влади у Венесуелі.
8 березня за рішенням Верховного Суду Венесуели виконуючий обов’язки віце-президента Н. Мадуро прийняв присягу, обійнявши посаду тимчасово виконуючого обов’язки президента країни. Опозиціонери назвали це призначення «фальсифікацією»: за їхнім твердженням ця посада мала перейти до голови Національної Асамблеї Дьосдадо Кабельо, оскільки У. Чавес не пройшов інаугурацію, то й Н. Мадуро не є легітимним віце-президентом, тому не може виконувати обов’язки президента. Однак «чавісти» наполягають, що рішення було законним, прийнятим відповідно до норм чинної Конституції.
Висунення Н. Мадуро в якості єдиної кандидатури від ОСПВ стало спростуванням прогнозів західних експертів стосовно імовірного розколу в рядах «чавістів» через боротьбу за владу. Однак останні продемонстрували партійну дисципліну, і якщо всередині партії і була якась боротьба, вона не вийшла «назовні»: кандидатом на президентських виборах було обрано особу, на користь якої привселюдно висловився сам У. Чавес.
Після затвердження на посаді Н. Мадуро Національна Виборча Рада Венесуели призначила позачергові президентські вибори на 14 квітня. Заявки про реєстрацію кандидатами на виборах подали восьмеро осіб, з яких найбільш вірогідними претендентами на президентську посаду є сам Н. Мадуро – кандидат від партії влади – ОСПВ, та згаданий вище кандидат від опозиції Е. Капрілес. Передвиборча кампанія офіційно розпочалась 2 квітня, і, судячи з тих заяв, які до того вже лунали з боку двох основних опонентів, вона буде запеклою і доволі брудною. Так, в перший же день передвиборчої кампанії Н. Мадуро назвав представників опозиції "спадкоємцями Гітлера", порівнявши їхню кампанію проти кубинських лікарів, що працюють у Венесуелі, з тією, що велась у гітлерівській Німеччині проти єврейського народу.
За результатами дослідження, здійсненого британським банком Barclays Bank Plc, оприлюдненими 18 березня 2013 р., поки що за результатами опитування, проведеного у Венесуелі 11 – 13 березня, лідирує чинний президент Н. Мадуро (49,2%), випереджаючи на 14,4% опозиційного кандидата Е. Капрілеса (відповідно, 34,8%). Дослідники роблять висновок, що, оскільки впродовж періоду після смерті У. Чавеса його партія змогла покращити свій рейтинг лише на 2% у порівнянні з результатами попереднього опитування, то отримані результати можна вважати достатньо стабільними. У звіті відзначається, що 65% опитаних переконані у перемозі чинного президента; також зауважується, що, хоча передвиборча кампанія ще офіційно не розпочалась, «світовий ринок вже зробив ставку на перемогу Мадуро». Однак звіт не виключає, що «ефект симпатії» після смерті У. Чавеса, який визначає на даний момент популярність Н. Мадуро, може бути нетривалим [5].
В той же час, за результатами опитування венесуельського аналітичного центру Hinterlaces, оприлюдненими 19 березня, Н. Мадуро випереджає Е. Капрілеса на 18% (відповідно, 53% та 35% опитаних) [6].
Чинний президент Н. Мадуро, що зараз почав називати себе «апостолом Чавеса» [7] – колишній водій автобусу столичної мережі громадського транспорту і профспілковий лідер, був одним з активних «чавістів» ще з початку діяльності Руху П’ятої Республіки, і спромігся стати одним з головних радників У. Чавеса. З 1999 р. був депутатом Національної Асамблеї від столичного округу, з 2006 р. міністром закордонних справ; 10 жовтня 2012 р. після останніх президентських виборів був призначений У. Чавесом виконуючим обов’язки віце-президента. За роки партійної діяльності Н. Мадуро зарекомендував себе як відданий «чавіст» та як досвідчений і вправний політик; експерти визначають його як людину, спроможну підтримувати баланс між різними фракціями ОСПВ.
Він був одним з основних розробників теоретичного обґрунтування «Соціалізму ХХІ століття», і одним з найбільш активних пропагандистів ідеї розбудови багатополюсного світу для запобігання гегемонії «американського імперіалізму». Він впродовж тривалого часу підтримує тісні зв’язки з кубинськими лідерами, що дозволяє деяким оглядачам наголошувати на його симпатії до комунізму; це також стало приводом для прийняття Комуністичною партією Венесуели рішення підтримати кандидатуру Н. Мадуро на виборах.
Однак є певні чинники, які можуть завадити Н. Мадуро не лише перемогти на виборах, але й утримати владу після них. В першу чергу те, що у Н. Мадуро немає такої харизми, як в У. Чавеса. Попри його намагання наслідувати останнього в риториці, у ораторській манері, у заснуванні за прикладом Чавеса власної регулярної телевізійної програми та відкритті власного блогу в мережі Твіттер, він навряд чи колись зможе досягти такого ж рівня підтримки населення.
Іншим суттєвим чинником є те, що в останні роки правління У. Чавеса довіра, яку значна частина населення країни мала до нього, не поширювалась на його соратників по партії – це було пов’язано з корупційними скандалами за участі деяких із них.
Крім того, популярність чинного президента може зменшитися через наслідки від непопулярних реформ. Так, 8 лютого 2013 р. Н. Мадуро оголосив про початок застосування пакету запобіжних економічних і фінансових заходів (які опозиція охрестила «червоним пакетиськом»), з метою захисту національної валюти від «спекулятивних атак».
Головним з цих заходів стала девальвація національної валюти болівара на 37,7%, що призвело до падіння її офіційного курсу (з 4,3 до 6,3 боліварів за долар). За прогнозами опозиції, це може спровокувати в найближчому майбутньому суттєве зростання цін на товари та послуги.
В свою чергу, опозиційний кандидат Е. Капрілес Радонскі – лідер центристської політичної партії «Справедливість Передусім», що входить до об’єднання опозиційних сил «Круглий стіл демократичної єдності», яке він зараз представляє на виборах. Він був основним суперником У. Чавеса на виборах 2012 р., які програв, як згадувалось вище, поступившись йому більше, ніж на 10%. Був останнім і наймолодшим віце-президентом Конгресу Республіки, трансформованого у 1999 р. у Національну Асамблею, з 2000 р. – алькальдом муніципалітету Барута штату Міранда, та губернатором цього штату з 2008 р. до президентських виборів 2012 р.
Під час передвиборчої кампанії 2012 р. Е. Капрілес наголошував, що не припинятиме найкращі з соціальних програм, розпочатих У. Чавесом. Він називає себе прихильником бразильської моделі національного розвитку, яка реалізовувалась президентом Лулою да Сілвою, яку визначає як «соціально і економічно збалансовану» – тому що, реалізовуючи соціальну політику, уряд Бразилії водночас заохочував іноземних інвесторів.
Стосовно питань зовнішньої політики у промовах Е. Капрілеса можна відзначити, що його позиція після смерті У. Чавеса зазнала певних змін. Зокрема, він почав різко критикувати «меценатську» політику Венесуели стосовно інших держав, передусім – Куби, і запевняє, що коли прийде до влади, припинить надавати будь-яку підтримку кубинському «комуністичному режиму». Так само негативно він неодноразово висловлювався стосовно зв’язків Венесуели з такими державами, як Іран і Білорусь, і декларував наміри щодо їх припинення.
Слід зазначити, що Е. Капрілес у 2002 р. під час державного заколоту проти У. Чавеса був одним з організаторів і активних учасників нападу на кубинське посольство в очолюваному ним муніципалітеті Барута. Водночас Е. Капрілес наполягає на необхідності покращення відносин з офіційним Вашингтоном, і визначає венесуельську політику по відношенню до Сполучених Штатів як «лицемірну», оскільки в той час, як урядом оголошується припинення політичних контактів, продовжується експорт нафти до США.
Перемозі Е. Капрілеса, в свою чергу, можуть також завадити деякі обставини. По-перше, те, що він походить з двох найзаможніших родин Венесуели, які очолюють декілька промислових, будівельних і медійних компаній країни. Хоча це і забезпечує йому фінансову базу, необхідну для виборів, але не додає йому популярності в очах бідної більшості населення країни. Капрілес – «білий» венесуелець єврейського походження, що під час передвиборчої кампанії 2012 р. викликало неоднозначні коментарі з боку У. Чавеса та його прихильників. Насправді вплинути на ставлення виборців може не конкретно єврейське походження Капрілеса, а сам факт його неприналежності до етнічної більшості населення країни (понад 60% якого складає «кольорове населення» – метиси, мулати, індіанці та афровенесуельці, а також араби та китайці).
Цей чинник є доволі вагомим, оскільки в Латинській Америці, в якій расова дискримінація досі залишається актуальною проблемою, соціальна диференціація практично співпадає з расово-етнічною: більшість населення – бідні та зубожілі – здебільшого «кольорове» населення країни, в той час як меншість – заможні – здебільшого «білі». Крім того, з часу здобуття незалежності більшість південноамериканських держав, у тому числі й Венесуели, очолювали, здебільшого, креоли та нащадки європейців (які емігрували, переважно, в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.), і лише в кінці ХХ ст. почали приходити до влади представники «небілої» більшості населення (зокрема, У.Чавес підкреслював своє індіанське походження).
До того ж, Е. Капрілес у 1980-і рр. був членом праворадикальної партії «Традиції, Родина і Власність», яка виступала за відродження в латиноамериканських країнах тієї етносоціальної стратифікації, яка була їм притаманна за колоніальних часів.
Крім того, неодруженому 40-річному Е. Капрілесу не додають популярності чутки, які час від часу циркулюють у ЗМІ, стосовно його нетрадиційної сексуальної орієнтації (що досі не схвалюється у венесуельському суспільстві з його консервативним ставленням до сімейних цінностей).
Не меншої шкоди завдає рейтингу Е. Капрілеса те, що його звинувачують у отриманні для його передвиборчої кампанії допомоги від Сполучених Штатів – що заборонено за венесуельськими законами. Електронний ресурс WikiLeaks кілька років тому оприлюднив документи Держдепартаменту США, які вказують на його зв’язки з американським посольством у Венесуелі, в тому числі, отримання ним у 2009 р. матеріальної допомоги для проведення передвиборчої кампанії та опонування референдуму, скликаного У. Чавесом з метою внесення поправки до Конституції. Також були оприлюднені документи, які підтверджували, що його партія була однією з тих, що отримують фінансування і консультації від Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) та Національного фонду з підтримання демократії (NED).
Самі Сполучені Штати офіційно не визнають, що підтримують Е. Капрілеса, однак Роберта Джейкобсон – заступник держсекретаря США у справах Західної півкулі, у інтерв’ю, наданому 15 березня 2013 р. іспанському виданню Ель Паїс, розкритикувавши чинну владу Венесуели та зазначивши, що США не мають фаворитів серед претендентів, зауважила, що «Е. Капрілес міг би бути дуже гарним президентом» [8].
На відміну від лідерів інших держав світу, президент США Б. Обама у своєму зверненні до громадян Венесуели не висловив співчуття з приводу смерті У. Чавеса, однак підкреслив свою зацікавленість у розвитку конструктивних відносин з урядом країни і наголосив, що «Венесуела починає нову главу своєї історії» [9].
З кінця минулого року спостерігається черговий виток зростання напруженості у відносинах між урядами США та Венесуели. Загалом, за останні роки дипломатичні скандали, які кілька разів закінчувались розривом дипломатичних відносин між цими державами, вже стали традицією. Незадовго до смерті У. Чавеса виник черговий дипломатичний скандал, коли венесуельський уряд вислав з країни двох американських дипломатичних представників, які, за наявною в нього інформацією, намагались організувати в країні військовий заколот. У відповідь Сполучені Штати також вислали двох венесуельських дипломатів [10].
Черговий скандал був пов’язаний з намаганнями уряду США вкотре дискредитувати нинішній венесуельський уряд, поширюючи в світі недостовірну інформацію про ситуацію у цій країні. Вищезгадана Р. Джейкобсон у тому ж інтерв’ю висловила сумніви щодо того, чи дозволить венесуельський уряд присутність іноземних спостерігачів на виборах, заявивши, що на минулі вибори їх не допустили. Також вона зауважила, що «в останні роки ми не бачили вільної преси у Венесуелі» [8].
Обидва ці твердження не відповідають дійсності, оскільки на президентських виборах 7 жовтня 2012 р. були присутні майже 4 тис. іноземних спостерігачів [11], в тому числі, від південноамериканського регіонального об’єднання УНАСУР, а також незалежна дослідна місія від Центру Картера, і висновки цих організацій щодо проведення виборів та їхньої прозорості були схвальними. Щодо вільної преси, у Венесуелі налічується значна кількість опозиційних видань, зокрема, найбільш тиражоване в країні щоденне видання «Останні новини», котре належить родині Е. Капрілеса. Венесуельський уряд одразу відреагував на заяви американської чиновниці, заявивши про припинення переговорів, які останнім часом проводились ним із урядом США з метою поліпшення відносин між двома країнами.
Коментуючи інтерв’ю Р. Джейкобсон, відомий американський аналітик Марк Вейсброт – співдиректор Центру економічних і політичних досліджень – запевнив, що офіційний Вашингтон, усвідомлюючи що підтримуваний ним опозиційний кандидат має незначні шанси перемогти, насправді планує дискредитацію венесуельської виборчої системи.
В цьому контексті слід згадати ймовірний американський сценарій з дестабілізації ситуації у Венесуелі, про який нещодавно оголосив Н. Мадуро. Він оприлюднив наявну в нього інформацію венесуельських спецслужб щодо підготовки зацікавленими групами у Сполучених Штатах сценарію з дестабілізації ситуації у Венесуелі шляхом організації вбивства опозиційного кандидата Е. Капрілеса з подальшим обвинуваченням у його смерті чинної влади.
Це надало би привід офіційному Вашингтону для здійснення військової інтервенції до країни або для організації в ній заколоту. Сам Е. Капрілес висловив сумніви у можливості подібного розвитку подій), а уряд США заперечив наявність подібних намірів. Однак, з огляду на практично відверту участь спецслужб США у організації державного перевороту в Гондурасі у червні 2009 р., такий варіант розвитку подій у Венесуелі не варто недооцінювати.
Зацікавленість США у встановленні політичного контролю над Венесуелою пов’язана з декількома аспектами. В першу чергу, з наявністю на території цієї країни значних покладів нафти: підтверджені запаси нафти станом на 2006 р. складали 87,035.00 млрд. барелів [12], що дорівнює майже 70% запасів континенту; крім цього, Венесуела володіє 90% світових покладів екстраважкої нафти.
Проте в латиноамериканському регіоні ця країна за рівнем видобутку і експорту нафти поступається Мексиці, хоча остання має вшестеро менші поклади. Венесуела є одним з найважливіших постачальників нафти і нафтопродуктів до США (близько 9% американського експорту нафти) [13]. До того ж, венесуельська національна нафтова компанія Petroleos de Venezuela S.A. (PDVSA) є власником 5 нафтопереробних заводів на території США і Американських Вірджинських островів, а також 4 заводів, якими вона володіє або спільно з американськими компаніями, або за посередництвом дочірньої компанії PDVSA – CITGO, Inc. (контрольним пакетом її акцій Венесуела володіє з 1986 р.) [14]. Вони відрізняються надзвичайною потужністю переробки великих обсягів важкої та екстраважкої нафти, що складає більшу частину венесуельського експорту до США.
Однак за період правління У. Чавеса обсяг венесуельського експорту нафти і нафтопродуктів до США зменшився майже вдвічі [15]. Венесуела, яка у 2000 р. була третім за значенням (після Канади і Саудівської Аравії) американським постачальником нафти (14% нафтового імпорту США) [16], за останні роки (відійшла) на п’яту позицію – після Канади, Персидської затоки, Саудівської Аравії та Мексики. Це відбулось в результаті зменшення загального обсягу експорту нафти Венесуелою при значному розширенні ринку її збуту.
За даними PDVSA, у 2010 р. на США, Канаду і Мексику припадало 52% загального венесуельського експорту нафти та нафтопродуктів, в тому числі власне на США – майже 50%; решта розподілялась наступним чином: 23% спрямовувалось до країн Азії, передусім, до Індії, Китаю та Сінгапуру, 12% – до острівних країн Карибського басейну (в першу чергу, до Куби, Кюрасао і Ямайки), 8% – до країн Європи (передусім, Іспанії й Великої Британії), 3% – до країн Південної Америки (головним чином, до Бразилії, Уругваю і Еквадору), 1% – до країн Центральної Америки та 1% – до країн Африки [17].
Крім того, Венесуела, яка є учасницею Організації країн-експортерів нафти (ОПЕК), впродовж періоду правління У. Чавеса виконувала роль «цінового яструба» цього об’єднання, головним чином ініціюючи підвищення світових цін на нафту. Це, безумовно, мало негативний вплив на економіку США, які були зацікавлені у нейтралізації впливу Венесуели в ОПЕК – і тепер, за відсутності У. Чавеса, реалізація цього може набагато спроститись. Тому, на думку багатьох експертів, у разі приходу до влади венесуельської опозиції, світові ціни на нафту можуть знизитись.
Так чи інакше, є всі підстави стверджувати, що офіційний Вашингтон не залишиться осторонь венесуельських виборів, та намагатиметься будь-яким чином або під час, або після них змінити ситуацію в країні на свою користь.
* * *
Можемо запропонувати декілька найбільш імовірних, на наш погляд, варіантів розвитку подій у самій Венесуелі та в інших країнах регіону в залежності від результатів виборів 14 квітня.
Якщо на виборах переможе чинний президент Н. Мадуро, найбільш імовірно, що він намагатиметься продовжувати курс У. Чавеса у зовнішній політиці, в тому числі – зберігати опозиційність до США (принаймні, у риториці), що вже було ним продемонстровано. Але також не викликає сумнівів те, що у внутрішній політиці його уряд змушений буде і надалі вдаватись до реформ, в тому числі, непопулярних, з метою подолання інфляції та бюджетного дефіциту.
Також деякими експертами розглядається можливість утримання «чавістами» влади в країні без проведення виборів. Вони вважають імовірним варіант так званого «Єгипетського сценарію»: тобто, втручання лояльних владі венесуельських військових з метою введення надзвичайного стану та скасування або перенесення виборів – у разі появи ознак імовірної перемоги опозиції на виборах, і у разі дестабілізації ситуації в країні. Однак, на наш погляд, чинна влада, яка намагається утримати підтримку населення, навряд чи вдасться до подібного непопулярного кроку.
У випадку перемоги на виборах опозиційного кандидату Е.Капрілеса, на нашу думку,можливі два варіанти розвитку ситуації.
Перший полягає у тому, що після приходу до влади Е. Капрілес у своїй зовнішній політиці – передусім, у відносинах зі США – буде керуватись, головним чином, національними інтересами країни, а свою внутрішню політику корегувати у відповідності до соціально-економічних реалій, за його словами – наслідуючи «бразильську модель Лули да Сілви». В цьому контексті слід зауважити, що насправді політика Лули да Сілви як в самій Бразилії, так і в експертних колах та серед латиноамериканських «старих лівих» розглядається як популістська і значно менш конструктивна, ніж політика попереднього бразильського уряду Ф. Е. Кардозу.
За період керування уряду Лули да Сілви в країні не було проведено суттєвих соціальних та економічних реформ, не було здійснено суттєвої диверсифікації та модернізації виробництва, не було створено достатньої кількості робочих місць, а соціальна стабільність досягалась за рахунок надання бідному населенню адресної допомоги та безвідсоткових кредитів. Таким чином, якщо реалізується саме цей варіант розвитку подій, можемо стверджувати, що у внутрішній соціально-економічній ситуації не відбудеться кардинальних змін і значна майнова диференціація збережеться.
Щодо згаданого імовірного курсу зовнішньої політики, в принципі, можливість його втілення не слід відкидати, оскільки подібний варіант мав місце у Колумбії після приходу до влади в серпні 2010 р. «правого» уряду Хуана Мануеля Сантоса, який виявився в більшому ступені пронаціональним і в меншому ступені, ніж очікувалось, проамериканським. Однак деякі згадані вище доволі радикальні заяви Е. Капрілеса, передусім, по відношенню до кубинської політики Венесуели, викликають сумніви у можливості подібного варіанту.
Тому другий варіант розвитку подій у випадку перемоги Е. Капрілеса нам видається найбільш імовірним. Він полягає у різкому повороті в бік проведення ліберальних реформ у внутрішній, та в бік проамериканського курсу в зовнішній політиці Венесуели. Всередині країни це призведе до повернення американських та європейських інвестицій та компаній (передусім – у нафтовидобувній галузі) із відповідним зменшенням ролі китайських та російських. Результатом може стати повернення до тієї ситуації, яка була в країні до початку 2000-х рр. – коли Венесуела втрачала значну частину прибутків від видобування нафти, оскільки вони вивозились іноземними компаніями.
Крім того, можна прогнозувати посилення зорієнтованості нафтової промисловості країни на американський ринок із відповідним звуженням географії експорту венесуельської нафти. Стосовно цього можна додати, що імовірним є зменшення ваги Венесуели в ОПЕК. Напевно відбудуться суттєві зміни у венесуельській нафтовій політиці в цій організації та поза нею, що, як зазначалось раніше, може відбитись у зниженні світових цін на нафту.
Іншим результатом стане зменшення зовнішньої активності Венесуели на міжнародній арені, передусім – у регіональних відносинах, при збільшенні політичної залежності від США.
Напевно будуть припинені відносини з Іраном і Білоруссю, а також, імовірно, суттєво обмежені відносини з Росією – щонайменше, припинене військове співробітництво.
У офіційній програмі об’єднання «Круглий стіл демократичної єдності» зазначається, що уряд Е. Капрілеса зробить «вичерпну і незалежну оцінку сучасної ситуації в інтеграційних об’єднаннях регіону» – в АЛБА, Андійскій Співдружності Націй та МЕРКОСУР – з метою визначення форми і ступеня участі в них Венесуели [18]. З цього можна зробити висновок, що основний венесуельський регіональний проект АЛБА, який фактично повністю утримував уряд У.Чавеса, швидше за все припинить існувати.
Якщо стане реальним саме цей варіант розвитку подій у випадку перемоги на виборах Е. Капрілеса, можна стверджувати, що зміни у зовнішній політиці Венесуели вплинуть на внутрішню ситуацію в інших країнах регіону, передусім – у тих, уряди яких були найбільше пов’язані з урядом У. Чавеса – Куби, Болівії, Нікарагуа, Аргентини і Еквадору.
Щодо відносин з Кубою, у згаданій офіційній програмі політичної сили Е. Капрілеса зазначається, що відносини з нею також будуть переглянуті «з метою перевірки, в якому ступені структура мереж, зв’язків і компромісів, досягнутих у сфері безпеки, політичної співпраці та логістики між обома державами, шкодить інтересам Венесуели» [18]. Е. Капрілес у своїх передвиборчих промовах вже висловив наміри щодо припинення фінансування «кубинського комуністичного режиму» та постачання нафти на Кубу. У такому випадку «Острів свободи» найімовірніше зазнає економічної кризи, що може загрожувати дестабілізацією внутрішньої ситуації та навіть призвести до зміни політичного режиму.
Зміни у зовнішньому курсі Венесуели можуть завдати удару по позиціях президента Болівії Ево Моралеса – якого, швидше за все, тим чи іншим шляхом усунуть від влади. В цій країні заворушення вже стали звичними, дуже критична ситуація склалась у 2008 р., коли декілька департаментів намагались вийти зі складу держави. Востаннє заворушення мало місце в кінці лютого 2013 р. – під приводом незгоди громадськості з рішенням Асамблеї департаменту Оруро надати міжнародному аеропорту ім’я нинішнього президента. Хоча багатьма експертами висловлювались припущення щодо імовірності переростання цього локального конфлікту у загальнонаціональний, уряд спромігся дійти компромісу й врегулювати ситуацію. Проте, як показує попередній досвід Болівії, це не виключає виникнення нових підстав для внутрішніх конфліктів. Тим паче, що в середині березня 2013 р. Е. Моралес знову висунув вимоги до Чилі щодо повернення Болівії доступу до Тихого океану, заявивши про наміри свого уряду подати це питання на розгляд Міжнародного суду в Гаазі.
Переговори між Болівією та Чилі щодо цього питання активно проводились при попередніх чилійських лівоцентристських урядах президентів Рікардо Лагоса та Мішель Бачелет, коли дві країни дійшли згоди про необхідність розв’язання даної проблеми, однак були «заморожені» у березні 2012 р. при чинному уряді президента Себастьяна Піньєри. Так що тепер, якщо конфлікт між Болівією та Чилі поглибиться, це надасть міжнародній спільноті – передусім, ОАД під керівництвом США – право втрутитись.
Також негативними можуть бути наслідки для інших «лівих» урядів – зокрема, уряду Крістіни Фернандес де Кірчнер в Аргентині та Рафаеля Корреа в Еквадорі. В Аргентині внутрішня ситуація вже впродовж декількох років залишається нестабільною. З часу приходу до влади К. Фернандес де Кірчнер у 2007 р. мало місце декілька хвиль масових протестів, пов’язаних з непопулярними реформами, які здійснювались її урядом. Щодо президента Еквадору Р. Корреа, хоча він користується значною підтримкою населення (він був вдруге переобраний на президентську посаду, перемігши на президентських виборах 17 лютого 2013 р. із абсолютною більшістю голосів виборців – 57,17%), не можна виключати повторення спроби усунення його від влади, яка вже була здійснена опозицією за відвертої підтримки США 30 вересня 2010 р.
Однак це ще не означає, що у випадку відсторонення від влади згаданих «лівих» урядів їм на зміну прийдуть «праві». Зараз багато західних оглядачів передрікає «Правий поворот» у Латинській Америці – це, більшою мірою, або ті, хто підтримує позицію США, або ті, хто погано обізнаний у ситуації, що склалась в країнах регіону. На наш розсуд, для такого «повороту» зараз немає передумов – в першу чергу, оскільки переважна більшість населення Латинської Америки живе в бідності або у злиднях, що зумовлює значну суспільну нестабільність.
Хоча до кінця 2000-х рр. в багатьох країнах ситуацію вдалось дещо покращити (передусім – в тих країнах, де були при владі так звані «ліві уряди») і зменшити загальну кількість бідного населення в регіоні до 31,4% та зубожілого – до 12,3%, однак все одно рівень бідності в більшості країн регіону залишається досить високим (передусім, в таких країнах, як Гондурас – де зазначені показники склали, відповідно, 67,4 та 42,8%, Нікарагуа – 61,9 та 31,9%, Парагвай – 54,8 та 30,7%, Гватемала – 54,8 та 29,1%, Болівія – 54,0 та 31,2% тощо) [19, с. 65]. В той же час латиноамериканські «праві», як правило, представляють інтереси заможної меншості, та якщо й приділяють увагу соціальним проблемам, то це, здебільшого, обмежується виголошенням популістських гасел. Однак у деяких країнах Латинської Америки, зокрема у Болівії та Нікарагуа, рівень бідності є настільки критичним, що відмова урядів від реалізації соціальних програм може призвести до соціального вибуху.
* * *
Отже, в якості підсумку можемо зазначити, що, в будь-якому випадку – хто би не став наступним президентом Венесуели, перемігши на виборах 14 квітня – «чавіст» Н. Мадуро чи опозиціонер Е. Капрілес – той, швидше за все, програє в перспективі: оскільки завжди складно приходити на зміну настільки яскравому лідеру, як У. Чавес. Не викликає сумніву, що вплив його особистості ще довго буде відчуватись як у внутрішній політиці країни, так і за її межами. Крім того, як зазначалось вище, майбутній президент через загострення економічних проблем буде змушений вдаватись до непопулярних заходів, які, напевне, не збільшать рівень суспільної довіри до нього і не сприятимуть досягненню стабільності в країні.
Зараз у Венесуелі спостерігається зростання популярності У. Чавеса, його послідовники намагаються возвести вшанування його пам’яті в культ. У випадку перемоги Н. Мадуро ця тенденція, напевно, усталиться і виллється у офіційний культ особи померлого президента. Однак є не менше підстав стверджувати, що у випадку перемоги Е. Капрілеса популярність У. Чавеса не лише не зменшиться, але навпаки зросте, і він перетвориться на справжнього народного героя-революціонера – захисника бідних і знедолених – на кшталт Че Гевари.
Незважаючи на те, чи в подальшому У. Чавес залишиться героєм нації чи ні, його ім’я вже увійшло в історію – не лише Венесуели і Латинської Америки, а навіть усього світу. Що дозволяє визначати його як «Болівара ХХІ ст.».
Список використаних джерел
1. Chalabe J. M. “El liderazgo de Chávez se acerca al de Perón y Getulio Vargas”. Entrevista con Alejandro Groppo [Електронний ресурс]// El Tribuno. – 10 de Marzo. – 2013. – Режим доступу: http://www.eltribuno.info/salta/259134-El-liderazgo-de-Chavez-se-acerca-al-de-Peron-y-Getulio-Vargas-.note.aspx
2. Urrutia E. G. Las dos etapas de la política exterior de Chávez [Електронний ресурс]// Nueva Sociedad. – № 204 [América Latina en tiempos de Chávez]. – Julio-Agosto. – 2006. – Режим доступу: http://www.nuso.org/upload/articulos/3389_1.pdf
3. Hugo Chávez, el hombre al que sólo derrotó el cáncer [Електронний ресурс]// BBC Mundo. – 5 de Marzo. – 2013. – Режим доступу: http://www.bbc.co.uk/mundo/noticias/2013/03/121210_obituario_hugo_chavez.shtml
4. Dieterich H. El día de la ruptura con Hugo Chávez [Електронний ресурс] // Kaos en la Red. – 15 de Agosto. – 2011. – Режим доступу: http://old.kaosenlared.net/noticia/dia-de-ruptura-con-hugo-chavez
5. Venezuela. Limited sympathy effect [Електронний ресурс]// Emerging Markets Research / Ed. by Barclays Bank. – March, 18. – 2013. – Режим доступу: http://portada.cloud.noticias24.com/estudiobarclaysdatanalisis.pdf
6. Monitor Marzo 2013 [Електронний ресурс]//Paguina principal Hinterlaces. – Режим доступу: http://www.hinterlaces.com/
7. Siete claves para entender las elecciones en Venezuela [Електронний ресурс]// BBC Mundo. – 2 de Abril. – 2013. – Режим доступу: http://www.bbc.co.uk/mundo/noticias/2013/04/130329_venezuela_elecciones_2013_previa_guia_campana_az.shtml
8. Roberta Jacobson, Secretaria de Estado para América Latina: “Cuba está cambiando” [Електронний ресурс]//El País. – 15 de Marzo. – 2013. – Режим доступу: http://internacional.elpais.com/internacional/2013/03/12/actualidad/1363127804_593782.html
9. Statement of President Obama on the Death of Venezuelan President Hugo Chavez [Електронний ресурс]// The White House, Office of the Press Secretary. – March, 05. – 2013. – Режим доступу: http://www.whitehouse.gov/the-press-office/2013/03/05/statement-president-obama-death-venezuelan-president-hugo-chavez
10. EE.UU. expulsa a dos diplomáticos venezolanos [Електронний ресурс]// BBC Mundo. – 11 de Marzo. – 2013. – Режим доступу: // http://www.bbc.co.uk/mundo/ultimas_noticias/2013/03/130311_ultnot_eeuu_expulsa_dos_diplomaticos_venezolanos_msd.shtml
11. Hugo Chávez gana las elecciones presidenciales de Venezuela: CNE [Електронний ресурс]// CNN (CNNEspañol.com). CARACAS, Venezuela – 7 de Octubre. – 2012. – Режим доступу: http://cnnespanol.cnn.com/2012/10/07/avanza-eleccion-presidencial-en-venezuela/
12. Informe de Estadisticas Energeticas. Energia en Cifras [Електронний ресурс]// Organizacion Latinoamericana de Energia OLADE, Sistema de Información Economica Energética. – Vercion N 18. – Noviembre, 2007. –– Режим доступу: http://www.olade.org.ec/documentos2/InformeEnergetico2006/IEE-2006.pdf
13. U.S. Total Crude Oil and Products Imports from All Countries, 2007 – 2012 [Електронний ресурс]// U.S. Energy Information Administration. – Режим доступу: http://www.eia.gov/dnav/pet/PET_MOVE_IMPCUS_A2_NUS_EP00_IM0_MBBL_A.htm
14. Company History [Електронний ресурс]// CITGO Petroleum Corporation. – 2013. – Режим доступу: http://www.citgo.com/AboutCITGO/CompanyHistory.jsp
15. U.S. Imports from Venezuela of Crude Oil and Petroleum Products, 1993 – 2012 [Електронний ресурс] // U.S. Energy Information Administration. – 2013. –Режим доступу: http://www.eia.gov/dnav/pet/hist/LeafHandler.ashx?n=PET&s=MTTIMUSVE1&f=A
16. U.S. National Energy Policy Report 2001 [Електронний ресурс] // U.S. Department of Energy. – 2002. – Режим доступу: http://www.wtrg.com/EnergyReport/National-Energy-Policy.pdf
17. PDVSA. Informe de Gestión 2010 [Електронний ресурс] // Ministerio del Poder Popular de Petróleo y Minería. Gobierno Bolivariano de Venezuela. – 2010. – Режим доступу: http://www.pdvsa.com/interface.sp/database/fichero/free/7658/1584.PDF
18. Lineamientos para el Programa de Gobierno de Unidad Nacional (2013-2019) [Електронний ресурс] // Mesa de la Unidad Democrática, Venezuela. – 2013. – Режим доступу: http://www.unidadvenezuela.org/wp-content/uploads/2012/03/MUD.-Lineamientos-para-el-Programa-de-Gobierno-de-Unidad-Nacional-23-Enero-2012.-Final-2-DEF.pdf
19. Anuario estadístico de América Latina y el Caribe, 2011 [Електронний ресурс] // Comisión Económica para América Latina y el Caribe (CEPAL). – Santiago de Chile, 2012. – 220 р. – Режим доступу: http://www.eclac.cl/cgi-bin/getProd.asp?xml=/publicaciones/xml/7/45607/P45607.xml&xsl=/deype/tpl/p9f.xsl&base=/tpl/top-bottom.xslt
|
|
|
|
|
|
|
|
